Доля Лесі Українки складна.
Вона любила правду і свободу, а навколо
панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь
виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І
тільки в невтомній праці, у віршах вона могла повністю розкрити свою душу
Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?..
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
А серце каже: "Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в глибині, і б'ються враз зі мною:
- Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..
У багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла...
Спалахнула далека зірниця...
Серце гострим ножем пройняла...
Спалахнула далека зірниця...
Серце гострим ножем пройняла...
Спалахнула далека зірниця...
Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею, зі страшним болем. І перемагала.
Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у її поезії:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Два з половиною місяці Леся самовіддано б'ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:
Уста говорять: "Він навіки згинув!"
Немає коментарів:
Дописати коментар